Храм, що пережив століття
На тихій вулиці Покровській у самому серці київського Подолу стоїть скромна, але глибоко символічна споруда — дзвіниця церкви Миколи Доброго. Це не просто архітектурна пам’ятка, а єдиний вцілілий фрагмент одного з найшанованіших храмів Подолу, що пройшов через пожежі, перебудови, славу й забуття.
І хоча саму церкву було зруйновано в 1930-х, дзвіниця залишилась стояти — мовчазний свідок історії, яка сягає глибин XVI століття.
Історія починається з дива
За легендою, сам козацький отаман Самійло Кішка після чудесного визволення з турецького полону, на знак подяки святому Миколаю, звів дерев’яну церкву на місці давнього згорілого храму. Саме так, з вдячності й віри, почалась історія Миколи Доброго. До наших днів дійшло кілька версій походження назви: храм могли назвати на честь Добрика — киянина, якому допоміг святий; або через богадільню при церкві, де знаходили прихисток немічні. Але як би там не було, сам дух храму втілював добро — у прямому й глибокому сенсі.
Вогонь і камінь: нові етапи відродження
За кілька століть дерев’яні споруди неодноразово знищували пожежі — церква згорала у 1651, 1718, 1811 роках. Але громада раз за разом її відновлювала, ніби підтверджуючи, що святе не зникає, доки його пам’ятають.
У 1807 році, завдяки пожертвам парафіян та під керівництвом архітектора Андрія Меленського, було збудовано величний мурований храм у стилі класицизму з двома вежами й витонченим ампірним портиком. Усередині розташовувався новий іконостас, створений за малюнками самого архітектора. Храм став справжньою архітектурною перлиною Подолу.
Дзвіниця — останній бастіон
Дзвіницю церкви звели ще 1716 року поруч із храмом, але остаточний її вигляд сформувався у 1781 році завдяки Івану Григоровичу-Барському. Вона втілювала поєднання київської традиції та елементів московського бароко: шатрова баня, декоративні «слухи», просторе гульбище для дзвонів.
Усередині діяла тепла церква святої Варвари, а внизу — парафіяльна школа. Дзвіниця постраждала від великої пожежі 1811 року, однак її відновили й надали друге життя — разом із новими дзвонами та оновленим храмовим приміщенням.
Церква, яка залишилась у літературі
У 1920-х у церкві служив отець Олександр Глаголєв, професор Київської духовної академії. Саме він вінчав Михайла Булгакова з Тетяною Лаппа і відспівував його матір. Сам храм увійшов до «Білої гвардії», де описаний як маленька церква на Подолі — з болем і ніжністю водночас.
Тиша замість дзвонів
У 1935 році храм було остаточно зруйновано. На його місці звели звичайну радянську школу, яка сьогодні відома як ліцей «Поділ». Дзвіницю, на щастя, не зачепили — її використовували як фондосховище, а в 1963 році включили до реєстру пам’яток архітектури.
Сьогодні у її стінах знову звучить молитва — тут діє греко-католицька парафія святого Миколая. На цокольному поверсі відкрито книгарню та представництво видавництва «Свічадо».
Частина великого духовного ландшафту
Дзвіниця Миколи Доброго не самотня у своїй історії. Поділ — один із найбільш насичених храмами районів Києва. Поруч — Церква Миколи Чудотворця Набережного, Церква Миколи Притиска, Свято-Вознесенський Флорівський монастир, Церква Різдва Христового, Церква Миколи Чудотворця на воді, Церква Успіння Богородиці Пирогощі, Покровська церква на Подолі. Кожна з них — унікальна сторінка духовної історії міста.
А всього за кілька хвилин ходьби — Андріївський узвіз, де височіє знаменита Андріївська церква. Поруч — Контрактова площа з її фонтанами, скульптурами, музеями та атмосферою.
Пам’ятати, щоб берегти
Дзвіниця церкви Миколи Доброго — не лише архітектурна спадщина, а жива пам’ять про силу громади, про те, як віра й доброта здатні протистояти навіть вогню, забуттю й війнам. І хоча храму вже немає, його дзвіниця нагадує нам: святе не зникає, якщо його шанують.
